b_150_100_16777215_00_images_stories_Iskusstvo_portreti_kunthenko.jpg(1935 -1994)
Борис Іванович Кунченко народився в 1935 році в м. Кремінна. Після Рубіжанського індустріального технікуму працював майстром виробничого навчання, а також на різних посадах на шахті «Кремінна». Його вірші друкувалися в періодиці. Він - автор трьох поетичних збірок.

 

 

 

 

БАТЬКІВ ПОРІГ

Думки, як сонячне проміння,
Через тенета лісові
Висвітлюють душі стремління,
Надії парості нові.
Вони ведуть мене в дорогу,
Що лише з ними нам пройти.
Та найріднішого порогу
Ніде за батьків не знайти.
Тому, такий на ноги скорий,
Ходжу у роздумах завжди.
Давно прожив дитинства пору,
Багато витекло води...
Чому ж так часто повертаюсь
Хай у згадках на той поріг,
Що в серці, святощів святая,
Навіки до сивин зберіг?

Я – КРЕМІНСЬКИЙ

Чи є хто, хто сказати може:
- Ти не поет, не кремінський..
Моє життя на ваше схоже,
Бо серед вас я зріс такий.
То ж ви мене навчили, люди,
То ж з вас я істину взнавав.
Я словом прославляю всюди,
Бо не вславлять не маю прав.
В часи торжеств, в часи негоди
Ми дихом дихаєм одним.
Із добрим кремінським народом
Себе вчуваю молодим!

МАМІ

Так, світлих днів не повернуть
І не зустрітись нам ніколи.
Та не дають мені забуть
Тебе ліси мої і поле.
Я притулюся до сосни,
І чую в шумі крон зелених
Ту пісню давньої весни,
Якою ти була для мене.
І мовчки слухаю слова –
В зажурі їх шепоче вітер.
Звучить мелодія нова
Твоїм далеким заповітом.
Згадаю серцем пісню цю, -
Твій незабутній рідний голос.
Вона в цвітінні чебрецю,
Її співа пшениці колос...

МОЯ УКРАЇНА

Моя Україно прекрасна,
Над тобою не владні літа.
Ти – мрія моя, моя казка,
Ти – доля моя золота.
Ти квітнеш в щасливій родині,
Як донька кохана в батьків.
Вкраїно моя, Україно,
Ти - радісних дум моїх спів.
Донецькі степи і Карпати,
Сади, світлі хвилі Дніпра
Даруєш мені, рідна мати,
Для щастя мого і добра.
І я, твоя люба дитина,
Свій труд віддаю і життя,
Щоб квітла земля України
У сонячних днях майбуття.

ПОДАРУНОК

Візьму з неба синього шовку,
Де гра позолота морська.
Загорну ним тебе, яснооку,
Що серцю моєму близька.
В зачіску твою шовковисту
Ранкову зорю приколю.
Чумацького шляху намисто
На шию твою почеплю.
Щоб квітла твоя ніжна врода,
В трояндо-червоні вуста
Кохання віддам насолоду,
Щоб вірно любить літ до ста!

СПОМИН

Дзвеніла ніч невтомно цвіркунами.
Як оксамитно пада зверху ніч!
Згадав хвилини – відстані між нами,
Бо вже давно твоїх не бачу віч.
Згадав хвилини. В них такий щасливий,
Тулився зір твій в мій жагучій зір.
Всіх почуттів стрімких душевна злива
Неслася, мов вода бурхлива з гір.
В них був п’янкий від ніжного кохання,
Було воно безкрає, ніби степ.
Час-відстань дав лиш спомин та зітхання,
Такі віддалені, простіші за просте.

НАСНАГА

Я не все відшукав і не все відлюбив.
Ще такий молодий у сивинах...
Серед шуму лісів, серед простору нив
Птахом лине любові перлина.
Їй нема перешкод, вона всюди жива
І з роками вона не старіє .
Я для пісні її лиш знаходжу слова,
Бо любов не живе без надії.
Може пісню почуєш не ти, інший хтось,
Як за тебе, за нього я радий.
Скільки чути самому пісень довелось,
І вони мені завжди до ладу.

ПІДІЙШЛА,

ПОДИВИЛАСЯ В ОЧІ

Підійшла, подивилася в очі,
Ніжну руку свою подала.
Лиш два слова - усі наші речі
А для серця – два світлих крила.
Наче птахом у небо весняне,
На тих крилах зліта в височінь,
Замирає і мліє, і тане-
Пісня щастя чарівна звучить.
Набирається сили земної
І від радості ніжно цвіте.
Не второпаю, що це зі мною,
Щось твориться зі мною не те...
Твої очі – дві зорі ранкові,
Що народжують сонячний день.
Я дивлюся на небо з любов’ю -
Знову серце моє молоде.

ПРИХІД ВЕСНИ

Дзвенять, видзвонюють копитця
У талих водах ручаїв.
І радість – швидкокрила птиця –
Кидає зір у ті гаї.
Стрімкі дихання вітру мовчки
Торкають світлого чола.
На нитці променя в куточку
Крило випробує бджола.