b_150_100_16777215_00_images_stories_Iskusstvo_portreti_oridoroga.jpgГанна Іванівна Оридорога народилася 16 червня 1957 року в селищі Красноріченському, у сім’ї учителя. З дитинства мріяла стати вчителем. Закінчила педогогічний інститут ім. І. Франка. Працює вчителем рідної мови у Новомикільській загальноосвітній школі.
Перші вірші Ганни Оридороги були надруковані в періодичній пресі.

 

 

 

ГАЛАНТУСИ – НІВАЛІСИ...

Ще сніг не встиг политися слізьми,
Іще зима – місцями королева,
Але вже принци матінки – весни
Знов проростають, тягнуться до неба.
Галантуси-ніваліси – повсюди,
Де тільки сонечко полоще промінці,
І йдуть по проліски закохані в них люди,
І посміхається кохання у душі.
Ти подаруй букет мартинок мамі –
Нехай вони зоріють у вікні,
І кожен день із святом всіх вітають
Ці ельфи – феї, що воскресли із землі!
Галантуси-ніваліси – повсюди!
Як чистота і вірності краса.
Ось дзвоники – снігурки,
Підсніжники й мартинки, -
І все це лиш про проліски слова,
І все це лиш зокохана весна!
* * *
Мова моя – яскрава та ніжна,
Як пісня чарівна, як ліс, гомінка.
Мова моя - як сонця мережа.
Місяця сяйво і зірок весна.
Мова моя – це квіти барвінку,
Вишні і терну перетканий цвіт,
Голос сопілки, музика флейти,
Що співом чарують зажурливий світ.
Мова моя – це шабля козацтва,
Муки й тортури, поклик віків,
Битва за волю, стяг революцій,
Атому сповідь і плач матерів...
Мова моя – це відродження, мрія,
Щебет малят и життя без кінця.
Мова моя – це лет журавлиний,
Спрямований в вічність,
Як пісня митця.

* * *
Як не любить тебе, Тарасе?
Як не читать твоїх віршів,
Коли народ від горя плаче
І пута рве, але не баче,
Хто їх снує...
Твої думки – то є скарбниця,
В них мудрість, біль, народний гнів,
І правда, що в очах іскриться,
І злить безбожних тих панів.
А що є правда? То є сльози...
Болючі сльози кріпаків,
Які і день і ніч у Бога
Благають прощення гріхів,
Благають, молять, просять хліба,
Неначе злидні... А могли б,
Якби очей їм не сліпили,
В багатстві жити і любить.
Та чи панам потрібно знати,
Як жебракує селянин?
Вони будують собі храми,
Нащо їм бідний слов’янин?
Нащо їм бачити убоге
Маля з долонею зими?
Прийшло сюди таке самотнє...
А йди-но геть, під три чорти!
Оце, Тарасе, я й читаю:
Що вірш, – то твій знаменний час.
І в сьогоденні зустрічаю
Твоє дитинство без прикрас.
А що ж то далі буде, люди?
Дивіться: ось іде Тарас...

ХРУСТИТ СНЕЖОК…

Хрустит снежок под каблучком,
Снежинки в вальсе кружатся,
И, отливая серебром,
Бегут, резвятся улицы.
Стоят березы в синеве,
Надев уборы снежные…
И, застывая в хрустале,
Отзванивают песнею.
И видится мне, как во сне,
Что сквозь лазурь туманную
Идет Христос навстречу мне
С любовью долгожданною.