b_150_100_16777215_00_images_stories_Iskusstvo_portreti_fedorova.jpgВалентина Вікторівна Федорова народилася 16 травня 1960 року в с. Залиман. Після закінчення восьмирічки вступила до Лисичанського педучилища, а потім закінчила Слов’янський педагогічний інститут. Працює вчителем в Красноріченській школі. На вірші Федорової написано чимало музичних творів.

 

 

 

СПІВ СВОЄЇ ЗЕМЛІ

НЕ ЗАБУДУ

Де ліс про щось шепоче над рікою
Й лунає навкруги пташиний спів,
Село моє розквітло під горою,
І землю цю нам пращур заповів.
Тут зорі задивляються у воду
І день, омитий росами, встає,
Земля красива, як дівча на вроду,
Багатий колос з щедрістю дає.
Дитинства тут мого пройшли світанки,
І юність відшуміла, як весна,
В життя мене ведуть робочі ранки
І окриля щодня краса земна.
І на складних життєвих перехрестях
Земля, як мати, сили додає,
Потьмарена надія щоб воскресла,
Як берегиня буде, була й є.
Спів своєї землі не забуду,
Де б життя мене не завело,
Я завжди повертатися буду
В Красноріченське рідне село.

КРЕМІНСЬКА ЗЕМЛЯ

Стиглий колос клонить золота пшениця,
Вітер гладить ніжно врожаї рясні,
Кожен день наступний працею ясниться
І комбайнів линуть радісні пісні.
Кланяюсь доземно трудовій людині,
Тій, що сіє зерна щирості й добра,
Так вже повелося у нашій родині:
Гріти серцем землю, що життя дала.
Чебреці духмяні ароматом слались,
Так, щоб я навчилась справжнє цінувать,
Як коштовні перли, роси розсипать,
Щоб душею вміла землю відчувать.
Чистоту криниці серцем я черпала,
Бо душа повинна бути джерелом,
Про шляхи життєві ластівка співала,
Щоб в путі самотньо мені не було.
У рідному краї жить мені судилось,
Де привітні люди як одна сім’я.
Як я вдячна долі, що тут народилась,
Що мене зростила Кремінська земля.

СВІТАНКИ ТВОЇ, УКРАЇНО

Я під сонцем багатства не знаю,
Що затьмарило б душу мою,
Лиш земля моя бачиться раєм,
Я на ній повним зростом стою.
Тут задумливий спів перепілки
Розсипа діаманти роси,
солов’їних переспівів стільки,
що злітає душа від краси.
Кожну квітку я хочу відчути
І стеблину всім серцем своїм,
Щоб в житті найдорожче збагнути
І зробити затишним наш дім.
Щоб під сонцем моя Україна
Величавим розмаєм цвіла,
Й працьовита велика родина
У добрі і достатку жила.
Хай світанки твої, Україно,
Сонце сяйвом мережить своїм,
Щира пісня земна в простір лине,
І всміхається щастям наш дім.

ЯКБИ МОЖНА БУЛО

Десь на небі для мене тебе призначали.
І з нагоди такої садки зацвіли,
При зіркових свічах солов’ї нас вінчали,
А духмяні терни в нас у свідках були.
Нас суворі роки по життю не гойдали,
Зваби часто блищали, як сніг на траві,
Перешкоди пройшли, що нам будні давали.
І міцнішали, ми, щоб здолати нові.
Твої очі ясніють теплом незрадливим,
Моє серце всміхається тільки тобі,
Небагато нам треба, щоб жити щасливо:
Не зректися себе й переконань своїх.
Треба вижить життя,
щоб все щастя збагнути,
Не розтратить любов, хоч зима на висках,
Якби можна було час назад розвернути,
Щоб пройти знову вдвох
по знайомих стежках.

ПАМ’ЯТЬ ОЖИВА

Весняна мелодія в небо злітає,
“Вже вдома! Вже вдома!” – співають птахи,
земля їм обійми свої розкриває,
вертають додому родинні шляхи.
Виспівує ранок, тепло розсіває,
а день добавляє нові голоси,
краплини байдужості з душ вимітає
і сіє перлини добра і краси.
Шкільною сім’єю йдемо ми до лісу.
Так хочеться серцем усе те відчуть,
Що десь відкидає щоденну завісу,
Там справжні мотиви симфонію тчуть.
Вже килим зелений крізь сіру ряднину
Пробився, дихнув – від зими ожива.
Немов розчерк пензля, що кожну хвилину
Мережить ескіз, щоб світилась канва.
Он проліски сині у танці кружляють
З легким вітерцем, що у ліс залетів,
А промені сонця цей ритм надихають,
Щоб кожен відчути його захотів.
...Оленка схилилась і квітку зірвала...
А вибух далекий в ту ж мить долетів,
Це – ліс Рубащанський вже я відчувала,
І рік сорок третій немов шаленів...
Я ніби в ту ж мить якось закам’яніла,
І бачу: шеренга дитяча іде,
Мотузка, як спрут, під руками висіла,
Приціл автоматний жорстоко веде.
Знов вибух весняний мотив розриває –
І проліски сині у небо летять,
А стогін дітей і тепер серце крає,
Кріз роки невинні їх душі кричать.
А постріли грізні вперед підганяють,
Фашистські мундири не мають душі,
На міни смертельнії діток штовхають
І злочинам хижим не видно межі.
Чи їм не знайома усмішка дитини?
Чи плями криваві серця не печуть?
Чи їх матері у ці чорні хвилини
Й на мить не здригнулись, щоб Бога почуть ?
Знов вибух шалений життя поглинає,
А сонце яскраве на небі блищить.
І світло на землю своє посилає,
Немов виганя цю страшну, грізну мить.
- Матусю, рідненька! – кричали й кричали
Поранені діти від злої біди,
А поряд їх друзі вже мовчки лежали,
Вони постихали тепер назавжди.
Їм буде завжди чотирнадцять - п’ятнадцять.
Вони вже не встануть, не прийдуть в сім’ю.
А мамам їх буде щоденно здаваться:
“ Сьогодні побачу дитинку свою...”
І рідні до лісу, як птахи, летіли,
А там – наче битви страшний полігон,
В очах ніби свічі, надії горіли,
І все їм здавалося: це-тільки сон.
А он щось біліє. Це – ручка дитяча
І проліски сині завмерли у ній,
У небо вже дивляться душі. Неначе
У вічність спрямовують погляд прямий.
Засмучена школа дітей зустрічає,
Розбитих, скалічених, ледве живих.
І вже багатьох вона не помічає,
Ці стіни, ці парти тепер не для них...
- Вам проліски сині даруєм. Ну, що ви
Замислились так, віддалились від нас?, -
І світло в дитячих очах веселкове
Мене повернуло в теперішній час.
Хоч би не згасали ці погляди щирі,
Щоб їх не затьмарили хижі громи,
Щоб їхні стежини у злагоді й мирі
Натхненно і чисто в житті пролягли.
Злітає все час, відраховує дзвінко
І часто щось губиться, гине в пісках,
Та болем палає пекуча сторінка,
Вона не зітреться у сивих віках.