b_150_100_16777215_00_images_stories_Iskusstvo_portreti_kotlyar.jpg(1932 - 2003 )
Микола Тарасович Котляр народився 22 лютого 1932 року в селі Голубівка Кремінського району. Після закінчення десятирічки працював механізатором у колгоспі. Друкувався у періодичній пресі, в колективних збірках.

 

 

 

 

БАТЬКІВЩИНА

Ти приходиш до мене казкою
З дитинства мого далекого.
Батьковим словом, материнською ласкою,
З журавлиного клекоту…

Ти приходиш до мене з юності,
Із розрухи, утрат і голоду…
В нездоланній упертості, в буйності,
Від спекотних замрій і життєвого холоду.

З повноліття до мене приходиш, -
Від розквітлих садів і засіяних нив.
Незагойні жалі
В кожну хату за руку приводиш,
Що фашизм нам у спадок тоді залишив.

З надвечір’я ти прийдеш до мене,
Прилетиш невпокореним птахом…
І розгорнеш знамено недремне
Над моїм найостаннішим шляхом.

* * *
Курли-курли – у небі журавлі.
А в серці – смуток, не збагну, від чого:
В життя шляхи нам інші пролягли,
Нащо ж звертання знову до старого?
Курли-курли - у безвість журавлі,
А разом з ними юні журавлята
Несуть пташині радощі й жалі,
Кудись притулку теплого шукати
До кращої пори: курли-курли…
А я у спадок іншу долю маю:
Давно мої вже діти поросли,
А я з війни все батька виглядаю.

ПІСНЯ - ЗУСТРІЧ


- Не треба слів, не треба мови,
Зітхань не треба, - кажеш ти
І хмуриш строго рівні брови:
- Про все забудь, за все прости.

Нащо слова?.. Минули роки,
Тепер по-іншому дивись
І на життя, й на світ широкий,
Де розминулись ми колись.

Не треба слів…
- Ну що ж, не треба.
Ти маєш рацію, авжеж...
Чи маю я вагу для тебе?
А ти в моїй душі живеш.

Живеш, як згадка, як іскринка
Весни, минулої давно.
Хай сяє з неба наша зірка,
Кому те світло – все одно.

Аби була, аби жила ти
І мала щастя, те, одно…
А неможливого бажати
Не буду більше –
Не дано.


* * *
Я лан засію,
Я закінчу вчасно.
Ляга зерно
У визрілу ріллю.
Земле моя,
Ти рідна і прекрасна.
Та я помовчу,
Як тебе люблю.
Бо як прибуду
Стомлений додому,
Мене зустріне
Та, що не клялась.
І допоможе змити
Бруд і втому,
Сорочку білу
Випрану подасть.
Вона не скаже
Про своє кохання.
І я – ні слова…
Бо слова малі…
ТОПОЛЯ

- Ну що ти можеш мені дати,
Чим збагатиш ти серце й розум?
Шумить тополя біля хати
Наперекір вітрам і грозам.

На неї гляну – шапка долі.
- Скажи ж но, скільки маєш років?
Тремтять листочки на тополі,
Мов на душі терпкий неспокій.

- Ну що ти здатна мені дати?..
Я – у літах, а ти – в столітті.
Та можу я тебе спиляти,
Щоб хату взимку натопити.

…Ну що ти можеш мені дати?
Окрім тепла в зимову пору?
Та ти багато можеш взяти,
Як пень лишиться серед двору.

* * *

Будуєм, муруєм, всміхаємось зверхньо
До автора давніх, “старчачих пісень”...
А серце в грудях байдуже затерпло,
Німує собі – ні гу-гу, й ні телень.
Та як же це, справді, скажи нам, пророче,
Бо ж ради не можемо дати собі.
Уже українцями бути не хочем,
Себе відцурались, неначе ганьби.
А, може, все просто:
Всьому ми навчились,
Але у науках забули про те,
Від кого і де ми колись народились
Й для кого у лузі калина цвіте.
Земля ж – для добра нам дісталася з крові,
А нас розтинають амбітні торги.
О віщий Кобзарю, додай нам любові!
І глузду додай, і твоєї снаги!

* * *

Звикаємо ми до щастя і до лиха...
Незвичне з часом звичним нам стає.
Та живить нас завжди одна утіха,
Що день новий нове нам щось дає.
Весняний ранок – пісню солов’їну,
А літній день – спекоту і врожай.
Як листопаду ж вечір перестріне,
Притиш ходу – і вже не поспішай.
Не зимно ще, але й не жарко дуже...
Й не молоді тепер ми вже давно...
Та я скажу відверто тобі, друже,
Що іноді не станем ми байдужі,
Не буде нам, як кажуть, - все одно,
За ким майбутнє і яке воно.
* * *
Здоров’я доброго, і розуму, і вроди
Бажав я синові від перших днів.
...І виріс син, і в люди вже виходить,
А я, мабуть, бач, дещо постарів.

Тепер слова мої, переконання й думи
Вагу для сина мають вже не ту.
Та радісно дзвенять душі моєї струни –
Бо не самотній буду я в степу.

...Ростуть сини, самі стають батьками –
То від сохи до космосу аж путь,
Одну лиш мудрість змалку, не з роками,
Хай усвідомлять твердо й бережуть:

Що всі ми є не бездоганні з віку,
Та поважаймо перших у житті своїм,
Бо ми будуємо усе своє велике
На батьківськім, тепер для нас – малім.

ВІХОЛА


Вже зимова віхола
З поля снігом дихала,
Засипала стежку до твого вікна.
Річку, наче молотом,
Кригою, не золотом,
Закувати міцно прагнула до дна.

Хмарами гнітючими
Віхола розлючена
Небо вечорове все заволокла.
Але в двадцять – дужі ми,
Нам моря – калюжами...
Я іду до тебе, до твого села.

З мрією крилатою,
Під твоєю хатою
Зупинюся:
– Де ти? Вийди, зустрічай!
Засміялась віхола:
- Вона ж бо не кликала.
- Постій та подумай, і на тім – бувай.

* * *
А де ж братерство, лад і згода,
В які увірував колись?
І де та велич у народу,
Якому я колись моливсь?
Народ спустошений дощенту,
Розбрівсь думками хто куди...
І все вичікує моменту,
Як і вичікував завжди.
Коли нам знов якісь сусіди
У двір добробут принесуть.
Ой ні, не зникнуть наші біди,
Допоки в душах – каламуть.
Як материнську колискову,
Шевченка, Лесі чи Франка...
Лелієм в серці кожне слово,
Своєї, рідної нам мови,
Мов течію того струмка,
З якого п’єм щодня, щочасу.
І в тім поганого нічого,
Що візьме хтось одного разу
В належну мить потрібну фразу –
Ковток води струмка чужого,
Коли потрапить між таких,
Кому повагу й шану хоче
У світлий день чи серед ночі,
Віддать без намірів лихих.
Приємна нам така прикмета,
Бо тільки ми умієм так.
Та хто забув свого поета,
В чужі потрапивши тенета,
І не навчив дітей від роду
Барвистих слів свого народу,
Зневажив мовою батьків –
Хай за таким, як чорний знак,
За яничарство в нагороду –
Презирство йде до скону днів.

КОЛИСКОВА


Колисала ненька першу колисанку
На своїй весні, на моїм світанку.

І співала тихо пісню колискову.
Й не було в ній місця радісному слову.

Помарніло личко молоде жіноче:
Хоче маля їсти, бо й матуся хоче.

Колисала ненька в злиденній сорочці...
-Нащо ж ти родила в тридцять третім році?!


* * *

Не говори мені нічого, -
Не лай мене і не хвали,
А тихо-тихо, як малого,
До себе, мамо, прихили.

В моїй ти пам’яті весела,
Щаслива й ніжна, наче квіт,
Як в роки ті, що зелен-хмелем
Кудись послалися у світ.
Уже й мої дорослі діти,
І у дітей вже діти є.
Згаса моє гаряче літо...
Тобі ж – зима поклони б’є.

Куди поділась твоя сила?!
Ти ж дужа у війну була:
Орала, сіяла, косила
І нас малих у світ вела.

В моїй ти пам’яті...
Запізно
Твою я долю зрозумів,
Твою вдовину тужну пісню,
Твою надію на синів.

У КУЗНІ


Дзень та дзень, цілий день,
В кузні дід Віталій
Відтриндикує пісень
Молотком на сталі.
Цок та цок молоток,
Наче перегучки, -
Вибивають «гопачок»
Дідусеві ручки.
- Гей, Тиміш, давай леміш! -
Піт спада на крицю.
- Повертайся - но живіш
Та ушкварим «Грицю».
Ось так - «краков’як»,
А отак - «бариня».
Не витримує юнак
Музика то жарена.
- Вам би в клуб - замість труб, -
Естрада, та й годі,
Приладнати б тільки чуб
Відповідно моді.
- Воно так, та й не так,
Хай у труби дують,
А залізний наш «гопак»
Люди й звідси чують.

* * *

Жили під турком, під поляком...
А під Москвою – й нині є.
І незалежність переляком
З колін піднятись не дає.
Все прикидаєм: хто був ближче?
Від кого мали більший шмат?
І сидимо на попелищі
Зотлілих лозунгів і дат.
Та, врешті, геть промови слізні
Довкола нашої ганьби!
Господарі бувають різні,
Але раби – лише раби.