b_150_100_16777215_00_images_stories_Iskusstvo_portreti_antonenko.jpg(1922 -1999)
Андрій Юхимович Антоненко народився 5 січня 1922 року в селі Павлівка Білокуракинського району. Учасник Великої Вітчизняної війни, нагороджений багатьма орденами і медалями. Працював у районних газетах, член Спілки журналістів України. Писав вірші та гуморески, які дотепно сам читав. Лауреат І і ІІ фестивалів народної творчості. Автор збірки гуморесок «Не хропи у лісосмузі».

 

 

 

ГІМН ЖИТТЮ

Які б не знали ми випробування,
Жорстокі потрясіння в грізний час,
В грудях живуть щасливі поривання.
І гірко нам, як спогад про кохання
Сльозу гарячу видавить із нас.
Давно вже я пройшов важкі дороги
І бачив гір разючу висоту,
Багатство міст і хат чужих пороги,
Та все в мені не збуджує тривоги-
Люблю свій край і рідну красоту.
Моя любов-моє село і поле,-
Співучий там переклик жайворів.
Я іншої не хочу, друзі, долі:
В садах густих, на луках, на роздоллі
Хвала життю - пташок веселий спів.
Я там залишив друзів добрих, милих,
Як цвіт весни, і юний запал свій-
Ми разом на поля колись ходили,
Любили юнок, набирались сили,
Щоб потім за Вітчизну йти на бій.

ДЕ МИ РОДИЛИСЬ І РОСЛИ

Чудовий край, моя Вітчизна мила!
Люблю тебе, як первозданний цвіт,
І ця любов не зрадить до могили.
За тебе ж бо нещадно предки бились-
З глибин віків дали нам заповіт...
Пізніше ми взнаєм ціну утрати,
Як випурхнем у крутовій життя:
Там кожного ростили батько й мати-
Пекучий біль відчули, йдучи з хати,
Немов на смерть, у темінь небуття.
Хоча нелегко в збіднених хатинах
Жилося нам у той тривожний час,
Відоме всім життя просто людини-
Страждань тих відзвук чується й понині,
Природа лиш ласкала щедро нас.
Хоч бідний я, - багатий все ж душею,
Зігрітий сонцем,
полум’ям надій.
Натхнення й радість там керує мною,
Де босою на луг ступну ногою-
І всесвіт розцвіте в душі моїй.
Дитя природи і її створіння-
Іду на луки, сповнений пісень,
В дзвінке в садах пташине володіння,
Щоб солов’їв послухать неодмінно-
Мене вітає тут веселий світлий день.
О любий край! Було страждань немало.
Та бачу, сходить вже нова зоря,
Хоча по нетрях ми не раз блукали-
Верталися назад і знов шукали
Дорогу заповітну Кобзаря...

ЖАЙВОРИ ПЕРШОГО КОХАННЯ

Кохання перше - блиск життєвої весни…
Люблю незаймані його прекрасні квіти.
Воно ще й досі у мої приходить сни -
З далеких днів мені ласкаві шле привіти.

Бринить у серці відголосся юних днів:
В душі живі тих днів і щирість, і роздолля,
Коли ми з милою під співи жайворів,
Мов зачаровані, блукали серед поля.

І нині, жайвора коли почую спів,
Зроню сльозу солодку, споминами п’яний…
В думках вертаюся до юності часів,
Кохання першого знов подих п’ю духмяний.

ПИТАННЯ В ПРИНЦИПІ

гумореска

Години з дві в Лісбудконторі
Шуміли вже загальні збори:
Який прокласти треба міст
На тихій річці Вовчий Хвіст.
Тут мекав Цап до всіх заклично:
- Міст спорудити слід незвичний -
Легкий, дешевий, естетичний,
Щоб був не міст, а красота!
- Ой, голова ж твоя пуста! -
Ревів Ведмідь, - ти попереду
Стрибаєш всюди на біду,
А якщо я на міст піду,
Та ще й нестиму бочку меду?..
Мишка підтримали Бики:
- Як будувать, то на віки,
Чого тут шкодувать затрати?!
Розумно, нічого сказати!
Втрутився, зрештою, Осел:
- Немає, бачу, в нас порядку -
Оце і все!
Давайте в принципі спочатку
Розв’яжемо питання це…
Чого ревти тут про затрати,
Чого бутіти про віки?
Як треба міст нам будувати:
Упоперек чи вздовж ріки?..

КОБИЛА НЕ ВИННА

- Тпру! Постій, не повезло -
Переїзд закрили?,-
Так візниця дід Павло
Мовив до кобили.
До кишені дід поліз,
Щоб дістати «Приму».
Раптом тут мотоцикліст
Накуйовдив диму.
Підлетів, неначе біс,
Молодий, патлатий,
Поперед кобили вліз, -
Треба ж першим стати.
Дир та дир! - стоїть, гарчить,
Двигуна не глушить.
Дим задушний аж сичить,
Вже й кобилу душить.
В ніздрі коле і пече -
Фиркає тварина.
Ну й гризнула за плече
Бісового сина.
Розірвала на шматки
Всю сорочку модну -
Увінчали ганчірки
Спину благородну.
Заревів патлач биком,
Мов несамовитий,
Та до діда с кулаком:
- Що тобі зробити?
Розгубився дід Павло,
Весь тремтів із ляку:
- Чого ж тебе піднесло
Близько до коняки?
А в той час Платон Шуляк
Із села Кринички
Підкотив на «Жигулях»,
Став позаду брички.
Він дививсь і реготав,
Виліз із машини:
- Чого дивишся?! - гукав, -
Трахни худобину!
І тоді мотоцикліст
Проявив удачу
Та по храпах тільки - трісь!
Дав кобилі здачу.
Та назад рвонула крок,
Різко бричку збила
Й гримонула в передок
«Жигулі» щосили.
Радіатор потовкла
І побила фари -
Не машина вже була,
А якась примара.
Закричав шофер:
- Уб’ю!
Розітру на порох!
Покалічив дід мою
Легкову, як ворог!
- Чим я винний? - дід просив, -
Що така рахуба?
Хіба я кобилу бив
Кулаком у зуби?
- Так це ти побив мою
Легкову, патлатий!
Я тобі як надаю,
Будеш пам’ятати!
А патлач:
- Лише удар!
Де шукаєш ваду?
Бити в морду цю ось твар
Ти ж мені порадив!