b_150_100_16777215_00_images_stories_Iskusstvo_portreti_bondar.jpg(1916-2004)
Семен Єгорович Бондар народився 21 квітня 1916 року в с. Голубівка. Вчитель з більш як 60-річним стажем, учасник Великої Вітчизняної війни, колишній в’язень фашистського концтабору «Бухенвальд». Поет і прозаїк, автор багатьох збірок. Нагороджений медаллю «Будівничий України».

 

 


 

ПРОВОДЖАЛИ ДІДУСЯ

Над помираючим стояли засмучені родичі. Принишклі онуки, що сиділи рядочком на лежанці, ніяк не хотіли вірити, що дідусь покидає їх назавжди, що він вже ніколи не прийде до них, i не буде вже такого дня, коли вони заслухаються в його цікаву розповідь.
Його обличчя ставало блідим, тільки погляд лишався живим. Відчуваючи біль у грудях, він часом важко дихав i стогнав. Час від часу спливали в його голові невиразні тривожні думки: як це так, тільки наче почалося життя, а з ним вже треба розлучатися.
Дідусь не був богомільним i знав, що рай - на землі. I райський сад, i птахи крилаті - все на землі. О, як хотілося Миронові завести сизокрилих птахів - голубів у своєму дворі. Вже й хмизу наносив, щоб стінку заплести в сараї. Та, бач, немає вже сил піднятися. Не доведеться вже дивитися, як підійметься з його двору ціла зграя легкокрилих створінь i високо над селом закружляє в сонячному мареві. Очі у старого Мирона заблищали від сліз. Йому стало жаль, що відшуміли його роки з малими радощами i з великими нестатками.
В кожного наче порвалося щось у душі, коли дідусь зовсім затих i скам’яніли його уста.
Як винесли домовину в двір i поставили під кучерявим дубом, ще жалібніше заголосили жінки. Над Мироном стояла стара Мирониха, щось шепотіла почорнілими губами i надивлялася на покійника. Їй здавалося часом, що Мирон ворушить білою бородою, тоді нахилялася ще нижче, ніби хотіла зрозуміти, що сталося. Георгій i Оксана стояли теж засмучені, час від часу відходили i не знали, що робити.
Вже була обідня пора, а сонце ще не виходило з-за хмар. Чужі люди взяли на плечі домовину та й понесли на цвинтар. Понесли не по вулиці, а по провулочку - навколо його саду. Хоч тепер йому байдуже, та нехай нащадки не забувають, який сад залишив дідусь Мирон у кінці городу. Там розкішні фруктові дерева журилися під осінніми хмарами i ронили пожовкле листя. Подекуди червоніли запашні яблука i навівали думки про умілі, працьовиті руки дідуся. Мабуть, не було такої людини в селі, яка не поласувала б його яблуками чи солодкими, як мед, грушами. Та й ніде не було такого саду. Бо непосидючий був Мирон. Тепер, ідучи за його домовиною, старі люди пригадують, як він, тут оселившись, став осушувати кінець городу своїми руками. Ніхто не міг повірити, що те багно, заросле чагарниками, де майже не ступала нога людини, зможе перетворитися на такий ось рай. Бувало, ранньою весною чи влітку в погожу неділю всі чоловіки відпочивають, а він з лопатою чи з сокирою по пояс у болоті лазить та все копає або викорчовує чагарник, готуючи ділянку для саду. Розказують, як сусід Павло Дикало, дивлячись із межника на Мирона, замурзаного, із саджанцями в руках, не стерпів одного разу: «Шановний друже, xi6a ти co6i іншої роботи не знайдеш? Та ти краще б відпочив, чим у такій багнюці без ніякої користі лазити. Нічого тут не ростиме, крім оцього чагарника». Подивився тоді Мирон на Павла та тільки й промовив: «Комусь буде користь». I не помилився. Небагато часу минуло, як зазеленіли, закучерявилися його саджанці в рівних рядах. Швидко деревця стали родити. Якось пізнього літа під час затемнення сонця Мирон побачив з двору - хтось поніс мішок яблук з його садка. Придивився, а то сусід Павло чимчикує, зігнувшись під мішком. Не втримався дід Мирон та й гукнув: «Шановний друже, xi6a ти co6i іншої роботи не знайдеш, що під час такої божої оказії носиш мішками яблука? Прийшов би в інший погожий час та й попрохав». Соромно тоді стало Павлові, хотів було кинути мішок з яблуками, та Мирон порадив нести їх додому: «Неси, неси! В тебе ж діток малих аж четверо. Може, добрим словом колись згадають.»
I ось тепер не забули ні діти, ні дорослі його доброти й працьовитості. Низько схиляючи голови, всі мешканці села йшли вслід за труною. Вони обігнули ближні двори, пройшли по провулку та й зупинилися півколом для Божої служби біля Миронового саду. Отець Олексій прочитав молитву, проспівали півчі, а на церковній вежі пролунали розкотисті удари похоронного дзвону. Стара Мирониха глянула крізь сльози на багряний сад, і в листяному кружлянні примарився їй Мирон молодим. Потім вітер сильніше колихнув розкішні дерева, і останнє листя, наче золоті дукати, впало на сиру землю.
На цвинтарі люди вшанували пам’ять діда Мирона добрими прощальними словами, поставили на його могилі високий дубовий хрест. Височить він над горизонтом майже на рівні верхів’я, де поселилися колись і жили предки голубівців. Нагадує хрест селянам про тих перших працьовитих переселенців, що прийшли з того верхів’я в долину і, заселивши, зробили її квітучим садом.

b_150_100_16777215_00_images_stories_Iskusstvo_raboti_bondar1.jpg

ЗОЛОТІ СЕРГИ

Старий Мирон пришкандибав у двір, скинув з плечей в’язку вербової лози, нарубаної біля річки Боровик, та й сів спочивати в тіні кучерявого дуба; дивився з-під сивих розкошланих брів на своє господарство, де біліла присадкувата рублена хата, маячила нова клуня і зяяв недоплетеною стінкою довгий сарай. З двору через тин йому видно вулицю, зелені церковні бані, далі - верхів’я долини, де була колись Верхня Голубівка.
Дід пригадав, як він колись жив у тому верхів’ї, як перекочував у цю долину, побудував це подвір’я, три дочки заміж віддав, сина Георгія оженив та півдюжини онуків діждався. Тільки подумав старий про онуків, - а вони по межнику від садка, як партизани в наступ, з бузиновими гвинтівками мчаться. Всі - білоголові, в однакових полотняних сорочках і один від одного на півчверті менший. Найменший - Сергійко. Той відстав дещо від братів і за ним погнався сусідський пес.
- Безштанько нещасний. Ми ж тобі казали, щоб ти не плентався за нами! - нарікав найстарший, Дмитро.
Та Сергійко був невгамовним, до всього охочим, прискіпливим. Дуже хотілося йому скрізь бути, всього навчитись, все перейняти в старших братів.
Одного разу він так зацікавився майструванням млинка, що підліз під гостре лезо ножа в руці брата і позбувся носа. Добре, що мати близько сиділа за прядкою. Вона швидко прискочила і приліпила відчикмареного носа, залила керосином і примотала хустинкою. Дитячий носовий хрящик швидко зрісся, і Сергійко не став носити перев’язки під очима. Шрам виднівся і робив обличчя неприємним. Правда, не для всіх було воно неприємним. Для дідуся всі онуки були хороші. І ось тепер він зустрів їх з радістю.
- Ідіть, ідіть до мене, мої дорогі, - озвався дідусь здаля.
Слухняні були онуки. Прибігли, посідали на травичку рядочком і мовчки ждали якоїсь цікавої розповіді дідуся. Та ось над селом піднялася зграя голубів, і Сергійко не стерпів:
- Он голуби голубівські!
- А може, не голубівські, а скаргівські, - сказав середульший, Федя. - Їх розводять скрізь.
- Давайте, дідусю, і ми розведем голубів! - аж вигукнув найстарший, Дмитро.
- Розведем, - погодився дідусь. - Ось тільки заплетем оцією лозою стінку в сараї і розведем, безперечно.
- О, тоді в нашій Голубівці їх ще більше буде, - радів Сергійко.
- Мабуть, тому наше село і назвали Голубівкою.
- Не плети, не тому, - заперечував Федя. - Правда ж, не тому, дідусю? Розкажіть, будь ласка, чому наше село так назвали і де воно взялося. Бабуся казала, що воно пішло від оцього дуба, а ще казала, що під цим дубом виросли золоті серги. Чи це правда?
- Розкажіть, розкажіть! - закричали всі.
Дід подивився в далечінь, відкашлявся та й став розказувати:
- Колись давно були наші степи пустельними, безлюдними, були вони покриті буйними травами та густими лісами, і ця ось наша долина потопала в густих заростях. В річці та в озерцях водилася риба і багато різної дичини. І дичина, і хороший клімат, і родючі ґрунти приваблювали людей з далеких країв, їхали вони аж з Придніпров’я і з Росії та й заселяли більш вигідні місця. Таким місцем було також он те верхів’я, - дідусь показав на пагорб, де поселилися перші голубівці, і став пригадувати розповідь свого діда про те давнє переселення:
- У той рік було дуже жарке літо. Серед широких просторів по рівнинах і через перевали поволі посувалася валка. Рипіли вози і поскрипували ярма. Біля волів і вслід за возами, розтріпаними далекою дорогою, на яких сиділи в лахміттях замурзані діти, ішли стомлені і обідрані селяни. Ішли вони багато днів і тижнів, долаючи бездоріжжя, голод і спрагу. Хоч ночі були нехолодні і люди вже вміли викресувати вогонь, щоб розпалити вогнище, однак нелегко їм було без пристанища. Здебільшого люди їхали сім’ями. Та були між ними й самотні. Розказують, що таким самотнім між нашими переселенцями був лисоголовий з довгою бородою селянин Авроська, втікач із якогось острогу. На ньому була розідрана сорочка, і видно було на його спині великі попруги від нагайки. Однак він був життєрадісним чоловіком: йшов за валкою та все на сопілку награвав. А потім, кажуть, як у воду канув. Не стало чоловіка. Десь далеко за Дніпром у нього, може, були й рідні. А він, як те голуб’я, що відбилося від своєї зграї, мабуть, десь так і загинув.
Найвідважнішим між нашими переселенцями був плечистий, високого зросту селянин, Овсій Голуб. Можливо, його так прозвали тому, що у нього були воли голубуватої масті. Та й очі в нього були, як небо, блакитні, голубі. Простоволосий, у широких потертих штанях, він сміливо ступав попереду валки шкарубкими босими ногами по незвіданих степах та все озирався до своїх супутників. Він ніколи не падав духом, тримав свою кудлату голову високо, як справжній голуб, скрізь і завжди був хорошим порадником для земляків.
Одного ясного надвечір’я валка наблизилася он до того узгір’я, що над долиною. Там з яруги до переселенців озвалося велике джерело. І дід Овсій звелів людям зупинитись. Там, над високими травами, що на той час уже відцвілися, літали білі голуби, які знайшли тут своє пристанище.
«Не поїдемо далі, - сказав Овсій Голуб, дивлячись вниз на оцю широку долину, де були на той час майже непрохідні зарості, болота та озерця. -Будемо тут жити». І всі згодилися залишитися на тому пологому узгір’ї. Дід Овсій, обраний ще в дорозі за старшого, обвів досвідченими очима місцевість і порадив людям, як розташуватись.
Наступні дні приносили переселенцям нові турботи і радощі. Швидко над яром стали з’являтися невеликі будівлі на стояках, стіни яких здебільшого заплітали хворостом. І стіни, і димарі білили жінки крейдою, а призьби підводили червоною глиною, яку брали в ярузі неподалік від джерела. Біля джерела була викопана така широка і глибока криниця, що в ній купалося майже все небо. Біля криниці в товстій і довгій вербині було видовбано корито, щоб напувати худобу. І у всіх цих справах виявлялася турбота Овсія Голуба. Ось і назвали по його імені село Голубівкою.
- Цікаво, - озвався Федя. - А як жили ті люди потім і особливо ті, що не мали худоби?
- А так і жили, більше в холоді і в голоді. Землі хоч і вдосталь було, так її ж багато не обробиш мотикою. Не розкошували навіть і ті, що землю волами орали. Хоч у них і зерна багато було, так його ж у ступі багато не натовчеш.
- А сиски тоді пекли? - запитав шепелявлячи Сергійко.
- Шишки пекли не часто, тільки на весілля. Мабуть, частіше носили шишки на тілі від побоїв, бо гнобителі з’являлися після поселення так швидко, як гриби після дощу. Особливо гіркі шишки були тим, хто мав багато дітей. Такі весь час були в нужді, так-сяк перебивались. Школи тоді не було, а тому взимку діти сиділи в хаті на печі. Та важко цілу зиму висидіти взаперті. Було, як гайнуть малі безштаньки босоніж по снігу, так аж курява підіймається. Багато їх помирало тоді від простуди.
А як прийшла в село холера, так більше сотні людей скосила. Не обминала вона ні дітей, ні дорослих, ні бідних, ні багатих. Багатій Гусак мав високий дощаний паркан і злючих собак, однак і там хвороба половину сім’ї забрала. Тільки у Воробйових ніхто не помер. Мабуть, доброта і діловитість давали їм силу і славу. Хоч вони й були багаті, а люди їх поважали, часто збиралися в їхній великій хаті, слухали цікаві розповіді старого Петра Воробйова. Йому було що розказати, бо наслухався у свого діда Леонтія і про війну, і про гетьманів та про царів. Той Леонтій був славним козаком, у самого старшого командира, в Кирила Розумовського якимся помічником служив.
- А що, хіба той Розумовський був дуже розумний? - запитав Федя.
- Так, так, то був розумний чоловік. Про нього і в книжках так пишеться. Сам він з простої селянської сім’ї, а, бач, з булавою гетьманською над Україною піднявся. Його старший брат Олекса теж був розумним і знатним. Той на цариці Росії Єлизаветі оженився. Жив у Петербурзі, а про свою Україну не забував. В гості приїжджав з царицею до брата Кирила. І що цікаво, якраз у той день Леонтій Воробйов там був і одержав дорогі подарунки з рук самої цариці. Розказують люди, що той Леонтій після служби за ті подарунки дім побудував. Одні тільки золоті серги лишилися внучці, а вона їх не схотіла носити та й проміняла за прядиво багатію Камазіну.
- А той багатій Камазін добрий був? - запитав Сергійко.
- Недобрий, - повів бородою дідусь. - Я у нього скотину пас.
«Іди, - сказала мати, - хоч на штанці заробиш». І я пішов. І йшов через оцю нашу долину. І дорога, і місточок через Боровик тоді були такі ж, як і зараз. Тільки жодної хати ще не стояло. Між заростями я трохи затримався - поліз у бряханицю за каченям. Та ледве виліз, хай йому біс. Все, правда, обійшлося благополучно, тільки штани не міг обчистити від муляки, бо дуже поспішав. Вже сонце височенько було, як прийшов до двору багатія. Він якраз вийшов, стрельнув темними, як грязь, очима і запитав: «Що, за скотиною швидко будеш бігати?» Я кивнув йому головою, і він повів мене в двір. Там на ланцюгах валувало декілька собак. Тільки одна злюча сука, мабуть, не була прив’язана, бо коли ми вже заходили в кухню, вона з гарчанням підбігла до мене так близько, що, мабуть, якби мої штани не були в муляці, відгризла б і ногу. Коли ми зайшли в кухню, наймичка якраз посуд перемивала. Увійшла й господиня. Вона була така висока і товста, як ото наша попадя; в довгому халаті, в намисті та в перснях, золоті серги так і сяють. «Звідки та за чим?», - стала розпитувати, а потім насипала мені кулешу. Не знаю тільки, звідки. Можливо, насипала з тієї діжі, що для свиней. Швиденько похльобав я того кулешу, заїдаючи черствим хлібом, а потім по велінню хазяїна на толоку подався. Там зустріли мене неприязні хлопчаки. Зразу заставили завертати худобу, а самі гайнули до ставка.
І ось я бігаю туди-сюди, ніяк не віджену від жита рогатих нахаб. Погода тоді була жарка, і штани мої швидко висохли. Тільки стали вони такими шкарубкими, що я потер ними тіло до крові. Що робити? Відігнав я подалі від жита скотину, присів у бур’яні, скинув штани і став обминати від засохлої муляки. Та не встиг я закінчити свою роботу, як над головою, наче каменюка з неба: «Ах ти, бісів хлопець, сидиш, граєшся, а скотина де?». Від переполоху так мене й шарпнуло. Схопився, хотів бігти завертати, та не встиг і кроку зробити, як розлючений господар уперіщив мене товстенною вербовою лозиною по голому тілі нижче сорочки. Потім - ще двічі. Побіг я весь у синцях завертати скотину, а увечері в одній сорочці втік додому. Ось такі були мої заробітки.
- А потім ви не зустрічали того багатія? - запитав Федя.
- Зустрічав. Он там, на мосту, - дідусь подивився на той міст і на дорогу, що спускається з верхів’я, де колись жив, погладив бороду і став знову розповідати:
- Як був я вже парубком, принагідно приходили ми цілою юрбою з Верхньої Голубівки в оцю долину на прогулянки. Часто полювали, ловили рибу, на полянах збирали ягоди і ра-
діли обіцянкам наших батьків, що колись побудують вони для нас тут нові хати. Блаженство незайманої природи, солов’їні гаї і запашні луки чарували нас. Одного разу, ідучи з того горба, побачили ми на протилежному боці долини, он там, за річкою, панську карету. З чорною будкою, в упряжці вороних, вона здалеку схожа була на чорного павука. «Камазін їде, - кажу до свого товариша Юхима, що йшов поруч. - Мабуть, знаєш що? Давай хутчіше побіжемо до річки і розберемо місток. Хай спробує переїхати, павук пузатий». Покинули ми своїх хлопців і дівчат, де йшла і моя наречена Настя, і швидко подалися вперед. Часу нам було мало, щоб розібрати місток. Встигли тільки один дрючок зняти. Та й це вже була пастка. Коли карета наблизилася, ми стали за кущ верболозу і ждали. Нам було видно опецькувату фігуру пана в чорнім капелюсі. Він сидів у передку і дрімав. Довкола було так тихо, що чути було, як по дорозі цокотіли колеса і коні виляскували кованими копитами. Було чисте й запашне повітря. Мабуть, тому коні підіймали голови і не хотіли бачити запиленої дороги і напіврозваленого моста.
Коли карета була вже на настилі, її заднє праве колесо сприснуло в тому місці, де був зірваний дрючок. Карета стала дибки, пан зразу ж злетів і шубовснув у річку. Коні з
хропінням та іржанням позадкували і ледве не попадали від несподіваного ривка. Відчуваючи небезпеку, вони осіли на задні ноги, дишло повернули назад і зробили сильний стрибок. Грець його знає, як воно трапилось так, що вони не порвали посторонки, і порожню карету витягли на берег.
Пан борсався в скаламученій воді, як болотяний біс: вся голова в багні, обличчя чорне. Тільки зуби та очі блищать. Спочатку він прямував на цей бік, а потім, як побачив, що коні назад потягли карету, вловив на воді капелюх і побрів на той берег. Там він викручував, обчищав одежу. Потім заліз майже голим у карету і поїхав додому.
Ми з Юхимом кишки рвали від сміху, дивлячись із-за куща на ту сцену. Наші хлопці і дівчата вже з поляни подавали веселі голоси. І ми теж, було, попрямували до них. Вже й пройшли деяку відстань, як раптом я спохватився: «Треба ж місточок полагодити, їхатимуть люди з ярмарку, неприємність може трапитись». Повернувся сам, а Юхим пішов до гурту. Швидко я знайшов той знятий дрючок, посадив його на костилі, ще й ногами по ньому потупав. Вже хотів іти геть, та схотілося мені глянути на те місце, де пан свою одежу викручував. Бачу, на зеленому спориші щось блищить. Підійшов, роздивився - шкатулка срібна, завбільшки з куряче яйце. Взяв її, розкрив, а в ній - золоті серги. Мабуть, для подарунку Камазін їх кудись віз. Пригадав я батракування в того жаднюги та й вирішив порадувати тими сергами свою наречену Настусю. Поклав у кишеню й побіг до гурту. Іду і сам до безтями радію. Переді мною кущ калини червоніє, а мені вже здається, що то моя Настуся в золотих сергах стоїть.
На зеленій галявині, он там, де зараз наша площа, приєднався я до своїх хлопців і дівчат. Стою біля них, а з думки не сходить: як же вручити серги Настусі, щоб ніхто не бачив. Ось запропонував хтось у схованки грати. Всі погодилися. Почали грати. Ховалися дівчата, а ми їх шукали. Я знайшов Настусю ось тут, де ми сидимо. В той час тут було лише декілька великих берестків. Коли я наблизився до неї, то вона захилилася за бересток. Як побачила мене, хотіла, було, втікати, зробила крок назад, а потім знову ступила вперед і тихо сказала: «Як тут хороше!». - «Так, тут хороше, - погодився я. - Тут ми будемо жити». - «Хто ж це ми?». - «Ми з тобою. Згодна?». - «Згодна», - промовила вона. І в ту мить я дістав із кишені сріблясту шкатулку, розмальовану різними кольорами. «Візьми від мене цей подарунок», - кажу їй. «А що це? - запитала, відкрила і довго дивилася на жовто-червоні кільця, що химерно виблискували на сонці, а потім: «Ці серги не мені носити. Не візьму я їх». - «А де ж я їх подіну?» - схвильовано я до неї. І тут Настя порадила: «Знаєш що? Закопай їх ось на цьому місці. Як будемо тут жити і будуть у нас дочки, тоді вони пригодяться.» З цими словами вона усміхнулася мені краєчком уст, крутнулася на одній нозі і побігла до гурту. Я стояв розхвильований, деякий час вагався, а потім викопав глибоченьку ямку гострою палицею та й пригорнув ту шкатулку. Загладив, а потім стою й думаю, а як же зробити так, щоб це місце було для мене примітним. Вирішив посадити поруч із тією схованкою молоденького дубця. Викорчував найрівнішого у гущавині та й посадив. І що ж ви думаєте, як тільки став підійматися цей дубок, стали люди сюди з Верхньої Голубівки переселятися. Дубок ріс угору, а село росло вздовж і вшир. Ми з батьком оту халупину сивостожили. Кращої не могли, бо я ж у нього не один був. Та в бідняків, можна сказати, кращих і не було. Були такі люди, що й такої не могли поставити; а ще інші ходили-рипалися сюди-туди, не знаходили собі теплого місця.
- Мабуть, тому наша Голубівка спочатку й називалася Рипівкою? - запитав один із онуків.
- Еге ж, тому вона так називалася. Тільки тоді, коли вже перевезли сільську управу та церкву, і люди не стали рипатися, не стали її називати Рипівкою. Це хіба, може, за старою звичкою хтось назове.
Дід Мирон подивився на церковні хрести і продовжував:
- Пам’ятаю той день, як поїхали ми підводами забирати церкву і сільську управу, а там зібралися старі люди, які ще не переселилися, та й стали бідкатися: «Як же ми будемо жити без цього Божого храму й без розправи?» Наробили такого плачу... Тоді підійшов до них старий Воробйов у кудлатій шапці, погладив сиву бороду та й сказав: «Що ж, люди добрі, ми вже не будемо рипатися сюди-туди. Та й кому воно потрібне, це верхів’я, куди навіть уже солов’ї не долітають. Прийшов такий час, що й вам краще б переселитися до нас. Вам, може, джерела отого жалко, так воно ж до нас біжить чистеньким струмком». Потім вийшов з церкви священик з хрестом на грудях. У чорних ризах, у високому ковпаку, він став перед людьми на ґанку і владним басистим голосом проглаголив: «Помолітеся за спасіння ваших душ та й будемо церкву ламати». Швидко ми її розкидали, склали на підводи, перехрестилися на капличку та на цвинтар, де лишилися наші предки, та й повезли в долину. Незабаром піднялися зелені церковні бані, ось так близько біля двору, вище мого дуба. Тільки тепер вони вже помарніли і стали нижчими. Бо дуб росте. Ми вже з бабусею поста-
ріли і теж, згорбившись, понижчали, а він усе вгору підіймається.
Дід Мирон на мить замислився, потім хотів піднятися, а тут Сергій:
- А скажіть, дідусю, де ж оті серги, що ви закопували?
- А де ж ті серги?., - подивився дідусь навкруги старечими очима, ніби щось відшукуючи. - Відкопав я їх, як садив оцей садок, та й поклав у прискринок. Ждали, поки дочки підростуть. Як стало найстаршій Явдосі сімнадцять років і вже збиралася заміж, подарував їй ті серги. Вона спочатку раділа ними, все над дзеркалом стояла та притуляла їх до вух, а потім подумала - подумала та й каже: «Не мені такі серги носити. Якби мій Павло був якимось інтелігентом, тоді б і я по-інтелігентському прикрашалася. Покладіть ці серги в скриню, нехай вони будуть меншій сестричці Оляні, може вони їй краще підійдуть». Як виходила заміж Оляна, також взяла ті серги, покрутила біля вух та й каже: «Не для мене ці серги роблені. Якби був мій Петро якимось паном, то і я наряджалася б по-панському, а то ж і він - рядовий селюк. Краще сховайте ці серги в скриню, може, вони підійдуть найменшій сестричці, Вірі». І ось підросла Віра, ваша найшановніша тітка. Ви знаєте, що вона недавно вийшла заміж за коваля Василя Денисівського. Ця взяла серги. Там знадобляться. Виміняють за них у циганів ковальський міх - і то буде користь.
Дід Мирон з цими словами усміхнувся у вуса і замовк. Деякий час він прислухався до шелесту кучерявого дуба, а потім піднявся на ноги й повів у хату низку онуків.

 

 

У КАНЕВІ

На Канівську гору здіймаюся нині.
На самій вершині притишую крок.
Тут гордо піднявся під обрії сині
З високим чолом сивовусий пророк,
Великий і мудрий співець України.
Він правду гірку лишив з-під пера,
Посіяв по світу, послав на долини,
А сам зупинився на кручі Дніпра.
Тут світло яскраво осяяне й ночі,
Мов ткані з ниток позолочених струн.
Тут грає бандура і кобза рокоче,
Ожив Наливайко, піднявся Богун;
Воскрес Перебендя і став Гамалія…
Всяк хоче дізнатись, чи праведний світ,
Чи всюди стражденних звершилась надія,
Чи кривди розбито живучий граніт;
Чи скрізь на землі вже порвали кайдани,
Посіяли волю і щастя нове,
Чи канули в невість лихі бусурмани,
Чи мова хрещена між нами живе;
Чи маємо братство і злагоду нині,
Що нам заповів сивовусий пророк.
Він гордо піднявся під обрії сині.
Йому – моїх дум росянистий вінок.

ЖИВИ, МОВО УКРАЇНСЬКА

Живи ти в нас, як стяги малинові,
Як шум садів, як трелі солов’я,
Несу тобі рясний вінок любові,
Вкраїнська мово, рідна ти моя.

Тебе для вжитку взяв не випадково
Далекий предок, правнукам беріг.
Та злих вітрів зазнало твоє слово,
Кривих стежок, запилених доріг.

Недобрий чин не вмів тебе пошанувати.
Здирав прикраси, наче із мари.
Тебе ненавидів, шпурляв за грати,
Та чванству й кривді жити до пори.

Вже сонце правди світить на простори,
Лишає променів ясні сліди,
Змітає забуття і твань покори
Із Котляревського та із Сковороди.

Із Українки й віщого Тараса,
Могутнього Франка-Каменяра.
В майбутнє є тобі широка траса,
Як шумним водам славного Дніпра.
* * *
В літа двотисячні ступаю.
Думками лину в даль століть.
В путі до днів земного раю
Незгоди всі перемагаю,
Ловлю життя нетлінну нить.
Небес сіяння наді мною.
Закон моралі у мені.
Стою завжди за тих горою,
Хто проти зла, брехні, розбою
На нашій змученій землі.
Хто для добра у цьому світі
Зробив пізнання ремеслом,
І вмів розмотувати ниті,
Що таємницями покриті,
Тугим зав’язані вузлом.
Хто ділом славиться по праву,
У кого є людська душа.
А в час надгробної відправи
Прожиті дні, мов книжні глави,
Своїм нащадкам залиша.

ДУМА ПРО МАТІР

Навкруг непроглядні ворожі тенета
І люди, мов тіні, підвладні мечу.
Розкрилюю думи, як велич поета,
Все знову і знову до тебе лечу.

Лечу через гори і через руїни,
Крізь морок і стогін, і грізні бої.
Далеко на сході є рідні долини.
Там бачу засмучені очі твої.

Стоїш ти одна за селом під вітрами
І вранішні роси спадають до ніг.
Ти там розпрощалася з нами, синами,
Тепер виглядаєш із дальніх доріг.

Душа материнська і спогадів сила
Ведуть тебе знов до старих вітряків.
Скриплять над тобою обшарпані крила
І жорна розмелюють зерна років.

Стоїш у сльозах ти над сірим гранітом,
Де брат після битви у вічному сні.
Лечу я до тебе з сердечним привітом,
Вклоняюсь низенько твоїй сивині.

Нас троє братів ще лишилось на світі.
Я в пеклі конаю, а ті ще в боях
Долають вершини, туманом повиті,
Ідуть по ворожих кривавих слідах.

Дороги далекі нам випали зрання,
Тривоги і шторми розбурханих літ.
Забули ми ніжність, забули кохання.
Нам доля одна – боронити цей світ.

В нас воля гартована в гуркоті грому.
Здолаємо ненависть людську і зло.
Можливо, не прийде із нас хтось додому,
Та нам здобувати і волю й тепло.

Ще грози не втихли, в пожежах планета.
Кати переслідують кожен мій крок,
Та я розриваю їх чорні тенета –
Лечу ось до тебе на крилах думок.

ОСІНЬ

З тихим шелестом крадеться нивами,
Усміхається скупо з-під вій,
Укриваючись росами сивими,
Десь ночує в траві луговій.

З калачами іде по обочинах,
Крижинками хрумчить на зорі.
По дворах, по садках позолочених
Світить рано ясні ліхтарі.

Не тугими спада перевеслами
Промінців до околиць села.
Щоб никати пришерхлими плесами,
Довгий плащ від дощу одягла.

З прохолодою ходить долинами,
Проганяючи літню жару.
Гучно дзвоником дзвонить малиновим –
До науки зове дітвору.

Хоче бути від літа не гіршою –
Бадьориться і гонить пітьму.
Крізь тумани, насичені тишею,
Виглядає подружку Зиму.

НАД РІКОЮ БОРОВОЮ

Над рікою Боровою
Роздзвенілися пісні.
Над рікою голубою,
Вмиті ранньою росою,
Розцвіли сади рясні.
Щойно з дальнього походу
Повернувся я сюди.
Бачу верби коло броду,
Що схиляються на воду
У задумі, як завжди.

Сонце в чистім водограї,
Наче бавиться сріблом:
То пірне, то виринає
І мені тоді моргає,
Золотим сія чолом.
На воді грайливі хвилі
Б’ються в берег у ногах.
Білі чайки бистрокрилі
Над затоном креслять милі
І зникають в небесах.

На тім боці у садочку
Хата біла, мов сніжок.
З тої хати із ганочку
Вийшла мила у віночку,
Мов троянда, на лужок.

Над рікою Боровою
Чайки гордої крило.
Над рікою голубою
Ми зустрілися з тобою.
Мов розлуки й не було.

 

ІДУ В ПОЛЯ

Іду в поля від сосен Кремінщини,
В дзвінку, прозору, чисту далечінь,
Де в літній день широка пісня лине
І чуть моторів дружний передзвін;

Де сонце роси сипле спозаранку,
Немов намиста срібного разки,
І колоски житів у дружнім танку
Свої степні нашіптують казки.

Стрімкі стежини, вибалки й криниця,
У шатах верб рясних знайомий став,
Де усміхнулась вперше білолиця,
Як дар весни із сонячних заграв.

Веселий шум на запашнім покосі,
Знайома здавна нива золота.
І жайворони в небі стоголосі
Мене вертають в юності літа.