b_150_100_16777215_00_images_stories_Iskusstvo_portreti_virthenko.jpg(1942-2005)
Любов Яківна Вірченко народилася 8 вересня 1942 року у хуторі Піщаному, що на Кремінщині. Освіта – 4 класи, вірші почала писати з 1994 року. А вишивала все своє життя: рушники, одяг, картини. Її вишиванки завжди квітнуть трояндами, маками, колосками пшениці.А поезії наслідують народні пісенні традиції.
Любов Яківна - народний майстер Луганщини.
Те, що складала вона у думках, у вишиванках, на папері, - не можна назвати одним словом, бо це – яскравий сплав музики, поезії, рукоділля, сивої давнини і сьогодення.
b_150_100_16777215_00_images_stories_Iskusstvo_raboti_virthenko1.jpgb_150_100_16777215_00_images_stories_Iskusstvo_raboti_virthenko2.jpg

В лісі на калині бачила зозулю –
Крила опустивши, плакала вона:
- Доля розкидала діток в білім світі,
Старість за плечима, а я все одна.

- Не сумуй, зозуле! В чобітки червоні
Обіцяю взути рано по весні,
Буду кукувати я весь вік за тебе,
Та – душею плакать рано на зорі.

Не кидайте діток, матері-зозулі.
Сироти не винні, доля їх гірка.
Молодість пролине,старість залишиться,
Будеш кукувати до віку одна.

Не зігріють душу рученьки маленькі,
Ніхто не спитає, що в тебе болить,
Тільки порахує роки зозуленька:
Доленька сміється, поки лихо спить.

Ой рано я вранці
Синів породила,
Та на щастя-долю
Берези садила.
Виросли берези
В неньки біля хати.
Розлетілись діти -
Ні з ким розмовляти.
Візьму чорну хустку,
Розпущу торочки,
Вишию синам я
Співанки-сорочки.
А червону нитку
Подарує сонце,
Те, що зазирає
У моє віконце.
Калина з причілку
Похитує віти,
Та й навчила матір
З вітром говорити.
Ой ти вітре буйний,
Летиш одиночко,
То старшому сину
Віднеси сорочку.
Загубивсь молодший
У чужому краї,
Віднесла б сорочку-
Адреси не знаю.
А то - підкажи їм
Квиточки придбати,
Бо чекають дома
Сорочки і мати.

Гукають берези
Синів біля тину:
- Приїжджайте, вернітеся
Хоча б на хвилину!

Калина з причілку
Похилила віти -
Сорочки-співанки
Нікому надіти.

Берези за тином
Розмаяли коси,
Сорочки-співанки
Так ніхто й не носить...

ВЕЧІРНЯ МОЛИТВА

За гору сонечко зайшло,
З-за лісу нічка виглядає,
Сміється місяць угорі -
І так чудесно в ріднім краї!

Скрекоче жаба в озерці,
Бринить комарик біля вуха…
Ти у кімнаті не сиди,
Іди на волю, землю слухай!

До неба очі підніми
І відпусти з душі напасті,
Господь почує голос твій,
Пошле на землю мир і щастя.

В земнім поклоні я схилюсь,
До Бога думкою полину,
За грішну землю помолюсь -
Мою прекрасну Україну.
* * *
Стоїть на подвір’ї
Сивенькая мати -
Поспіла калина,
Пора обламати.
Вже вітер холодний
Калину ламає,
І осінь сумує,-
А ненька чекає.
Журавлики з неба
Дарують вітання,
Настало останнє
Земнеє прощання.
Далеко у вирій
Летять рідні діти,
Журавка душею
Готова злетіти.
Розкинувши руки,
Стоїть стара мати -
Хотіла б востаннє
Дітей обійняти…
…Повернуться діти
До рідної хати,
Цвістиме калина -
Зів’яне вже мати.

РЕАЛЬНІСТЬ

Мріяла поїхати далеко,
Назавжди покинути село,
Мрії тільки мріями лишились,
А життя пройшло - як не було.

Роки журавлями пролетіли,
Літом промайнули вдалині,
І надія більш мене не гріє -
Мов зимове сонечко в вікні.

За вікном холодний вітер свище,
І по вінця душу замело,
А мені уже пора забути
Те, чого ніколи не було…